(Із книги Лесі Олендій “Італія під мікроскопом”. Скорочено)

Сьогодні — у них довга мандрівка. Їдуть подивитися Трієсте — старе місто на кордоні Італія — Словенія.

Їхні мандрівки не піддаються прогнозуванню. Як танок без конкретно заданого ритму. Трапляється, їдуть в одну місцевість, а опиняються в зовсім іншій. Цього разу саме так усе і сталося. Після Венеції запланували відвідати Трієсте. Не без причини. Древнє місто на берегах Трієстської затоки Адріатичного моря з історією, що тягнеться ще з доісторичних часів, знаходиться дорогою із Венеції у Словенію, майже на межі зі Словенією.

Верстають дорогу в Трієсте, назва якого українською й російською чомусь перекладається як Трієст — останню букву слов’яни з’їдають. Та й не лише слов’яни. Словени, німці й угорці також вимовляють її на свій лад. Зрештою, як і назви будь-яких інших міст світу.

Їдуть не автострадою, а населеними пунктами. Вказівники повідомляють про замок «Miramare» поблизу Трієсте. У цьому випадку вказівники усе й вирішують: вони вже не прямують у місто, а звертають убік. Замок височіє понад морем з лівого боку, праворуч — величезна територія призамкового парку. Замок «Miramare» і сьогодні відлунює життям: видається ось цими мистецькими шахами ще кілька хвилин тому робили наступальні ходи, а опісля залишили це мисленнєве заняття, аби зайнятися іншими справами, рішення яких прийшло під час гри.

Сторінки життя сімейства Габсбургів. У цих стінах вони були щасливими — Максиміліан і Шарлотта. Онук імператора Австрії Франца І, мрійник Максиміліан звів «Miramare» в кріслі віце-короля Ломбардо-Венеціанського королівства.

…Велика кімната з дерев’яними стінами, обшита червоним. Посередині кімнати — круглий дерев’яний інкрустований стіл, неподалік — дерев’яний диван і крісла, обтягнуті дорогою червоною тканиною.

Зоряна вдивляється в образ чоловіка на картині. Максиміліан Габсбург. І жінка — його дружина Шарлотта. Вона так і не змирилася, що Максиміліан утратив Мексику і ніколи не довідалася про його страту — померла щаслива у своєму божевіллі. Не найгірший варіант відходу для закоханої жінки.

Ці стіни бережуть пам’ять про найкращі миті життя їхніх власників. Нерозвіяна століттями енергетика щастя.

Зоряна і Джакомо стоять на балконі замку «Miramare». Попереду синіє морський простір. У її мізках метушаться думки: «Чому Максиміліанові Габсбургу не сиділося, не жилося у цих стінах, оточених з одного боку краєвидами моря, з іншого ― флорою і фауною, створеного ним парку?».

― Чи міг вибирати собі долю уродженець імператорського дому? ― ставить запитання, наперед смакуючи відповідь Джакомо, ― розмови з ним завжди приносять задоволення, роздуми, нові цікаві думки.

― Нерідко доля приходить з обличчям, схованим під карнавальною маскою, зваблюючи нереальним. Обмануті ілюзіями на краще йдемо слідом. Хто куди. Максиміліанові ілюзії і сліпа віра в обіцяне привели в Мексику, яка насправді його не чекала. І яка, не зважаючи на заступництво сильних світу цього, позбавила його життя, ― роздумує Джакомо. ― Між першим і останнім днями людського життя ― один довгий і багато коротких подихів на усвідомлення себе. Один довгий подих ― індивідуальний часовий проміжок. Від миті народження ми ― всі індивідуальності. Короткі подихи ― можливості, що дарує життя. Тривалість довгого подиху нерідко залежить від вміння розпізнавати можливості та правильно користуватися ними…

Навколопалацова територія ― змагання на миловидність водних красот із парковими. Над першими працювала природа, творіння інших ― результат багаторічних покращень Максиміліана Габсбурга. Парк «Miramare» ― у минулому скелястий мис майже без жодної рослини. Максиміліан Габсбург вдихнув у нього життя ― мис зацвів екзотичною рослинністю, защебетав енергійними пташиними голосами, ожив.

У паркових володіннях Максиміліана Габсбурга зміксувалися враження, спостереження і знання, привезені ним із навколосвітньої мандрівки.

Площа зі спрямованими в бік замку гарматними дулами ― подарунок Максиміліанові від бельгійського короля Леопольда І. Краєвиди ― свіже натхнення для молодих і вже зрілих майстрів пензля й фотокамери. 

Поки Зоряна клацає фотоапаратом простір поміж гарматами, виловлюючи в кадри дихання морських глибин, припалацову територію й величні стіни палацу, Джакомо зникає.

Знаходить його біля закинутої каплиці з розп’яттям. Час ― володар змін. Тут вони руйнівні.

Скульптури, скульптури, скульптури… на пагорбі понад морем, поміж алейками. Чоловічі й жіночі, дитячі… Вони ― донині уцілілі, законні спадкоємці парку «Miramare». Їм пощастило більше, аніж парковому екзотичному птаству. Частина парку, де, як розповідають зображення, воно колись мешкало, закрита для туристів. Та й паркові ставки потребують людського догляду. Занедбання набутого веде до занепаду…