(Із книги Лесі ОлендійІталія під мікроскопом“. Скорочено)

Перші враження від столиці Італії ― проковтнутої крокодилом жабки.

Хвилин із сорок бігала поміж поверхами й багажними стрічками в пошуках власної валізи. Простояла хвилин із десять біля однієї стрічки разом із італійцем, який уже отримав дві валізи й одну величезну торбу. Безнадійно вдивлялася в табло, аж поки не вирішила поцікавитися в кімнаті прийому багажів, із якої авіакомпанії надходять на цю стрічку торби й валізи. Опісля побігла шукати далі. Після п’ятнадцятихвилинного кросу другим поверхом повернулася на перший. Зупинилася поблизу стрічки, де зауважила валізу, що самотньо лежала з внутрішньої сторони. Потурбувала службу багажів, аби витягнули. Із величезним здивуванням зрозуміла ― не її. Без жодних думок розгублено зупинилася посеред залу. В останній надії звернулася до працівниці аеропорту, яка проходила поруч. Та кивнула головою кудись у кінець. Помчала туди. Пригальмувала. Її валіза самотньо крутилася стрічкою, очікуючи свою невдачливу власницю.

Вже перед виходом на перон до потяга зауважила, що залишилася без парасольки, яку перед пошуками багажу почепила на лікоть. Аби дощу не було: загублена парасолька ― не найстрашніше, що може трапитися в житті. І, якщо дивитися глобально, то взагалі ніяка не втрата. Так, натяк зверху, що не варто бути такою розтелепкуватою.

Мандрівку в Рим планувала давно. Де ще, як не у Вічному Місті, можна відшукати таку велику кількість руїн, фортечних стін, замків і палаців. Прибула сюди сама. У глибині душі щось підказувало: саме так і повинно бути ― віч-на-віч із містом, у руїнах якого живе численна кількість таємниць. Не тих, про які розповідають туристичним групам. Розтаємничена таємниця втрачає ознаки таємниці. Зоряна мала відшукати щось власне втаємничене в історичному камінні колишньої імперії. Сама. Жабка у крокодилячій пащі.

Помилка номер один, якої допустилася, шукаючи готель ― не врахувала відстань до центру. Довгі кілометри дороги потягом із приміської зони, пересадки в метро з однієї лінії на іншу забирали час й виснажували не менше, ніж блукання лабіринтами вуличок у пошуках фонтану Треві і площі Навона.

Побачене у Вічному місті, навело молоду жінку на думку, що в Римі майже нічого не змінилося з того часу, відколи багато століть тому тут побували Мікеланджело та Караваджо. Вуличні атракції не зникли, а лише осучаснилися. На зміну вогняним шоу прийшли видовища вуличного клоуна. І мистецтво процвітає. Далеке від високого штибу талановитого художника бідацького походження. Вічне Місто захопило мистецтво мас: численними копійованими акварелями римських краєвидів на центральних вуличках заробляють на життя не художники і навіть не італійці. І купують ті роботи не витончені шанувальники мистецтва. Не італійці, а strangieri (іноземці).

Страньєрів наскрізь викриває неіталійське звучання італійських слів. Із Зоряною трапився цікавий випадок у джелятерії біля Пантеону…

Замовляє морозиво. Працівник закладу, у якому його готують і продають, одразу ж цікавиться: «Sei russa?». Заперечливо хитає головою у відповідь: «No, non sono russa», ― чорноволосий молодик поруч висловлює припущення, мовляв, українка або полька. Зізнається ― українка. У відповідь чує, що його колишня дружина зі Львова. Ось так її рідне  місто «віднайшло» в столиці Італії. Уточнює, що також львів’янка. Чорнявчик запалюється ще більше й інформує, що львів’янка ― не єдина, а лише одна з його колишніх дружин. Ще в нього були полька й англійка. Витріщається на нього. «Sono napoletano», ― гордо звучить його відповідь на її німе запитання.

Вона вже знає, що неаполітанці в Італії загалом ― як окремий народ, що живе за власними законами. По вулицях на потовчених авто їздять та ще й хизуються, чия красуня на колесах фігурніше пом’ята.

Аби відвідати базиліку Святого Петра у Ватикані, не витрачаючи на це багато часу, Зоряні довелося схитрувати. Потрапивши через пункт пропуску на територію держави Ватикан, одразу ж оцінила довжелезну, у кілька разів закручену чергу, що вела до входу в найбільший християнський храм світу. Тут можна півдня загубити й до запланованого на пообіддя Колізею не встигнути. У черзі стояли або по двоє, або більшими товариствами. Вдаючи, що шукає своє, підійшла за півметра до пропуску на територію собору. Постояла трохи збоку, а потім, імітуючи, що загубила свою чергу, припасувалася всередину, за молодим чоловіком і жінкою. Вони завважили, що її тут не було, про що перемовилися поміж собою. Але їй байдуже, бо п’ятдесятирічний чоловік позаду неї ані слова не сказав. Через десять хвилин, коли опинилася із внутрішнього боку огорожі базиліки, зітхнувши з полегшенням, попросила в Господа прощення за своє нахабство…

Рим, це ― місто, де на тебе повсякчас чатують пригоди. І лише від тебе залежить ― хто кого: вони тебе чи ти їх.

У потязі, яким Зоряна поверталася до аеропорту, її оштрафували. Поспішала і квиток на вокзалі закомпостувати забула. А на контроль таке її запевнення не діяло. П’ятдесять євро довелося заплатити. Але насправді Рим тут ні до чого. То вже як на якого контролера натрапиш ― на людину, з якою можна домовитися, чи беземоційного робота. Той контролер їй ще й умову поставив ― або платить штраф йому, або виходить з ним із потяга і йде у відділок. 


Колись на півночі Італії, у потязі до Мілану, її подруга також квиток закомпостувати забула. Вибачилася. То контролер написав на квитку дату, годину контролю й власний підпис поставив. Так й обійшлося. 


Зоряна помандрувала спогадами у Рим. Там вона познайомилася з українцем, який пропрацював у столиці п’ятнадцять років і вже, як сам зізнався, не мав потреби залишатися. Чотири рази їхав із Риму назавжди і стільки ж знову повертався. Того, хто хоча б раз побував у Вічному місті, воно вже ніколи не відпустить.