(Із книги Лесі Олендій “Італія під мікроскопом”)

Лютневий ранок із легеньким приморозком. Учора весь день небо кидало на землю клапті снігу: негода для італійців ― розрада для Ілони. Сніг за вікном видобуває з шухлядки її пам’яті під назвою “дитинство” улюблену батькову примовку: “Ой розсипалась перина”, ― каже мала Катерина. А мала Маруся в сміх: “Та то паде білий сніг!”.

Італійська снігова перина Ілону не задовольняє. Їй не вистачає тут українського відчуття зими ― із снігом, що втомлено-щасливо порипує під ногами, морозцем, що, руйнуючи всі її попередні макіяжні старання, нахабно червонить ніс і пощипує щічки. Насолодилася б удосталь хоч би й місяцем отакої зими. Навіть найкоротшим двадцятивосьмиденним.

Північноіталійська зима відзначається тривалою дощовою хлюпаниною або ж й узагалі безопадовою альтернативою і плюсовою температурою. Відколи живе в Італії, не перестає сумувати за снігом, який, вкривши землю, не тане щонайменше з тиждень. У їхній озерній Лаґо-Маджорівській зоні вже наступного дня після добового снігопаду залишається ледь помітне, тоненьке біле покривало на землі і деревах.

Сьома година ранку. Розплющує очі, відчуває ― виспалася. Ще кілька хвилин гріється в теплому ліжку. Солодко потягується. Напружує слух, прислухаючись, чи проїжджає під вікнами авто ― тихо: сьогодні Граціано вислизнув із дому беззвучно. Тільки його поцілунок у її солодкій дрімоті звично торкнувся щоки павутинкою невимовленого вголос ранкового вітання. День закоханих. Ілона з усмішкою згадує свій перший рік побутування в Італії, коли слова “innamorati” ще не знала.

“Hei, cara, oggi e’ il giorno degli innamorati. Festeggi?” ― запитав її в День закоханих кузен Граціано, якого зустріла на закупах у супермаркеті. “No. Non festeggiamo giorno degli innamorati. Festeggiamo giorno di san Valentino”, ― відповіла впевнено, вважаючи, що слово “innamorati” має стосунок до мертвих, а рідних і знайомих покійних на її Батьківщині поминають у Пасхальні вихідні або ж у Провідну неділю і, як усі католики, 1 листопада. Якщо ж італійці своїх померлих згадують ще й 14 лютого, то її наразі це не стосується.

Врешті встає. Підіймає жалюзі з надією, що сніг, який порошив учора цілий день, нікуди не зник. Сніг більше не падає, навкруги ― біло. Отож ранкова прогулянка до озера Лаґо-Маджоре, яку запланувала від учорашнього вечора, не відміняється. Заварює каву з корицею.
Пів на восьму. Ілона обкручує шию теплим шалем, закутується в пуховичок, під джинси вбирає довгі французькі шкарпетки, взуває непромокальні черевики і виходить у зимову прохолоду. Чимчикує у напрямку озера. Зір чіпляється за пальми в білих пончо ― іронія дійсності. Повітря дихає вологістю. Але вона й не думає повертати назад ― прогулянка в задоволення. Минає церкву. Дорога веде вниз, туди, де розлилися блакитні води Лаґо-Мадджоре, по той бік якого мали б біліти Альпи. Спускається до озера, ще майже сонного в цю ранкову пору. Застиглого в сірому спокої. Та й Альпи ще затуманені. Асфальтованою доріжкою йде вздовж берега. Трохи далі, біля пристані, зупиняється і наближається до води. Дві чорних качки з білим пасмом над дзьобом уже гімнастикують на озерній гладі. І то все. А де ж лебеді? Звертає у протилежний бік. Віднаходить їх під невеличким місточком, поблизу старої, давно неробочої пристані. Побачили її і вже пливуть назустріч. А онде, над водою, й перша чайка! По той бік озера туман падає додолу, відкриваючи гори. Вони чомусь лише зовсім злегка припорошені снігом. Але хіба це має значення?! Цей ранок вона зустрічає тут.