(Із книги Лесі Олендій “Італія під мікроскопом”. Скорочено)

Світлана ввійшла у вітальню і сіла на старий чорний шкіряний диван перепочити. Напрацювалася сьогодні. Кілька хвилин не рухалася, задивлена поперед собою в єдине місце в цій квартирі, що їй справді подобалося, ― балкон. Від метушливого світу міланської вулиці його великий внутрішній простір відгороджувала зелена стіна декоративного плюща. На такому балконі власного помешкання в спекотну літню пору вона могла б і спати. Але її власне помешкання надто далеко звідси, у рідному Івано-Франківську. А тут… тут свого немає. Та й навіщо воно їй? Пристосовуватися до італійського побуту, їжі і звичок не хоче. За сім років життя в Італії їхню пасту їсти так і не навчилася. Борги, що нагромадила, виїжджаючи на заробітки, вже повіддавала. От підзаробить ще трішки грошей і повернеться на Батьківщину.

Неспішно обвела поглядом обставлену антикварними меблями кімнату. За роки роботи в різних приватних домівках Світлана не пропустила повз увагу, що італійці ― любителі нагромаджувати у власних помешканнях старі ліжка, шафи і навіть дзеркала, які дістаються нащадкам у спадок від бабусь із дідусями.

На одній стіні ― дві фрески в японському стилі. Поруч, на старому креденсі, ― великі японські вази. У ніші протилежної стіни ― куточок його спортивних здобутків: кубки, медалі, отримані на італійських та міжнародних змаганнях, світлини легкоатлетичних перемог. У центрі ― фотознімок, на якому він успішно перескакує через високу жердину. Молодий і спритний.
Вона давно зрозуміла, що він залюблений в антикваріат. Але всі ці дорогі речі нагромаджувалися в кімнаті горою мотлоху. Без смаку. Відчувалася відсутність жінки в його житті. У його житті. Бо вона всього лиш… вона для нього ― ніхто. І її так влаштовує. По-іншому вона на нього й не дивиться і не сприймає. Що їй до нього? У нього ― своє життя. У неї ― своє. По-іншому й бути не може. Заколихана думками і втомою, не зчулася, як прилягла й задрімала. Чи надовго відключилася від реальності ― не знає, збудилася від звуку повертання ключа в замку. Миттю зіскочила на ноги і побігла в комірчину за порохотягом. Кинула оком на настінний годинник і заспокоїлася: він повернувся додому завчасно, то ж не її вина, що квартира ще не прибрана.

«Buon giorno signior Carlo», ― привіталася, коли він зайшов у вітальню.

«Buon giorno… ― італієць зупинився й уважно подивився на свою хатню працівницю. Вона вже три роки прибирає його помешкання, а він сьогодні вперше роздивився в ній жінку. Привабливу жінку. ― Залиш усе, як є. Тут зовсім не брудно», ― спинив її, коли вона вимкнула пилосос і взялася протирати порохи. Вивчав, як відреагує на його слова, ― від того й залежатиме, варта вона його уваги чи ні.

«Поверхні швидко покриваються шаром пилу і бодай щодва дні потребують протирання. А я саме позавчора востаннє у вас і прибирала», ― сміливо заперечила: свою роботу вона знала добре.

У відповідь лише кивнув головою, а про себе задоволено відзначив ― така жінка йому б і на щодень знадобилася. І відразу ж замінив думку іншою ― може, б просто знадобилася. Із дружиною вони вже давно сепараті, а з її неофіційною наступницею Габріеллою в нього останній рік стосунки не клеяться. Все частіше конфліктують. До того ж Габрі не здатна порозумітися ні з його донькою і зятем, ні з сином і невісткою. І оті конфлікти з його дітьми загострили їхні стосунки. Своїми ревнощами до його батьківської любові вона втомлювала. Карло намагався згадати ім’я своєї працівниці.

«Svitlana?» ― зробив хід конем.
«Si?» ― запитально глянула на нього, протираючи поверхню англійського антикварного столика.

«Hai ancora tanto lavoro da finire?» («Маєш ще багато роботи?»)
«No. Perche’?» («Ні. Чому?»)
«Vorrei invitarti a cena con me» («Хотів би запросити тебе повечеряти зі мною»)
«Perche’?» ― що це він собі надумав? Вона дивилася на старого, однак спортивно підтягнутого італійця, силкуючися зрозуміти, що він від неї хоче. Їй від нього, крім чесно зароблених за прибирання його квартири грошей, нічого не треба. Він не цікавить її ані як колишній спортсмен-чемпіон, ані як чоловік. «Як чоловік? Чи ти, Свєтка здуріла? Він же ж старий… еее… ді… ммм… старий… але не дідусь, ― подумки заперечила сама собі, крадькома глянувши на господаря помешкання. ― Може, на дідуся він і не виглядає, однак у тому, що йому давно не п’ятдесять і навіть не шістдесять на десять євро посперечалася б. Тому тпррр!..». А їй лише сорок. І хоча фігура в неї не спортивна, але браку уваги з боку чоловіків не відчувала. Не такої уваги, як потребувала. Тому й не відповідала взаємністю. Цьому тим паче нічого не світить.

«Perchè stasera avrei dovuto cenare con Gabri ma lei non viene. Se nessuno ti aspetta e visto che sei ancora quì, possiamo cenare insieme». («Тому що сьогодні я мав вечеряти з Габрі, але вона не прийде. А оскільки ти все ще тут, і якщо тебе ніхто не очікує, можемо повечеряти разом»)

Їй хотілося здурити: «Звичайно, на мене очікують. Дякую за запрошення, але я вже повинна йти». Натомість з язика зірвалися зовсім інші слова: «Дякую. Це так несподівано для мене. Вам допомогти приготувати вечерю?».

Карло всміхнувся, підійшов до Світлани неприпустимо близько і зазирнув їй у вічі: «Siediti, bella. Rilassati. Ti ho invitato, allora preparo io». («Сядь красуне. Відпочинь. Я тебе запросив і, отже, готуватиму я»)

Вона відсахнулася: що він собі дозволяє?! Тієї ж миті Карло взяв її за руку і притишено лагідним голосом запитав: «Tt bene? Stai bene?». («Все добре?»). Вона вибухнула всередині й спалахнула, як четвертий енергоблок Чорнобильської АЕС. І вже наступної миті могла викинути йому в обличчя слова, що зруйнували б їхні подальші трудові відносини. Але його увагу привернула картинка на телеекрані. Він відпустив її руку і, перемкнувши канал, відчинив холодильник. «Ti piace il pesce? Mangi il pesce? La verdura?» («Любиш рибу? Їси рибу? Овочі?») ― запитав, повернувши до неї голову. «Si…» ― Світлана глибоко видихнула. «Benissimo!». Вона подумки посварила себе: чого розпанікувалася ― не дівчинка ж, та й насилля над нею ніхто не чинить. Поки він куховарив, аби не гаяти час, витягнула з торбинки електронну книгу і заглибилася в читання.

Карло поставив перед нею тарілку, на якій лежала морська форель, полита соусом з дольками мандарину і посипана зверху чимось зеленим. Світлана дивилася на диво в тарілці, не торкаючись його. Неспішно взяла в руки ніж і спершу відрізала малесенький шматок покуштувати. «Com’e’?» ― поцікавився. «Sugo mandarino e pistachio con trota e’ buonissimo!» («Як тобі?» «Мандариновий соус і фісташки з фореллю – дуже смачно»). «Vorresti dire la trota al mandarino e pistachio?» («Хочеш сказати: форель з мандарином і фісташками?») ― Карло виправив неправильну побудову речення. Вона знала, що допускає чимало помилок у словосполучних конструціях, пропускає артиклі і навіть в однині і множині іноді плутається, але якщо він її зрозумів, яке це має значення? «Si! Saporito! ― Світлана всміхнулася. ― Lei e’ bravo…» («Так! Смачно!.. Ви молодець!»). «Grazie!» ― відповів, усміхнувшись.

Вбираючись у коридорі, зауважила на придзеркальній тумбочці книгу. Paolo Giordano «La solitudine dei numeri primi» прочитала на обкладинці. Паоло Джордано «Самотність перших чисел»? Невже так буває? Карло побачив, що Світлана задивилася на обкладинку видання. Але вона випередила його запитання: «Legge questo libro?» («Читаєте цю книгу?»). ― «Si. Perche’?» ― «Incredibile! Anch’io…» («Так. Чому?» -«Неймовірно! І я також…» ). Його брови поповзли вгору. Схоже, він не вірив. А їй уже розв’язався язик ― про книги вона могла говорити годинами. Світлана розповідала про героїню-анорексичку, яка її подивувала багатьма своїми рисами. І, зокрема, про те, що вона ніколи не підозрювала, як людям, хворим анорексією, навіть маленької порції їжі може бути забагато… Він здивовано-захоплено слухав її. У такі моменти Амур випускає свої стріли. Із цих двох спершу він влучив у Карло.

Минуло півроку. Світлана крутилася на кухні. Намагалася потішити коханого чоловіка смаколиками. Він власноруч приготовленими стравами і увагою розбив ущент її нелюбов до італійської кухні.

Щойно засунула в духовку полунично-шоколадний торт. Завтра ― день народження Карло.
Йому виповнюється 64. Двадцять чотири роки різниці поміж ними відмінусувалися на користь спільних інтересів і народженого на їхньому ґрунті почуття. У нього воно поглибилося ще й тим, що Світлана зуміла порозумітися з його дітьми. Його стосунки із Габріелою стопилися, як воскова свічка. Місяць тому Світлана переїхала жити до нього. У квартирі дозволив їй навести лад на власний смак. Як і раніше, бігала прибирати квартири та офіси. Він керував своєю будівельною фірмою. Нещодавно почав її переконувати, аби залишила прибирання ― його грошей вистачить на двох. А вона тим часом нехай подумає про пристойнішу роботу. Може, б учитися пішла. Вчитися вона б не проти. Вчитися ніколи не пізно. Завжди мала на пам’яті історію про сімдесятирічного дідуся, який вступив до університету. «Діду, що ви тут робите?! Вам же ж сімдесять!» ― запитували його одногрупники. «У тому то й річ, ― відповідав старий. ― Сидітиму я вдома чи вчитимусь, мені однаково буде сімдесять. То чому б мені не повчитися?!»…